Чом Ви плачете тут, нерозумна, самотня кокеточко,
Кокаїном розіпнута в мокрих бульварах Москви?
Вашу шийку тоненьку ледь-ледь прикриває горжеточка,
Полисіла, обскубана, мокра і смі́шна, як Ви.

Осінь Вас отруїла дощем і сльотою журливою,
Вам не важко сплигну́ти у дур — Вас ніщо не трима…
Коли ж Ви помрете́ тут, на лавці, такою жахливою,
Ваш фіалковий трупик закутає в саван пітьма…

Тож не плачте, не варто, моя безпорадна кокеточко,
Кокаїном розіпнута в мокрих бульварах Москви.
Краще зразу чимдуж зашморгніть-но на шийці горжеточку —
Йдіть-но з Богом туди, де ніхто не спитає, хто Ви.

1916