Казку цю читай ось так —
Тихо, тихо, тихо…
Був собі один їжак,
А з ним їжачиха.

Звірі ці були із тих,
Хто шанує тишу.
Їхній же малюк за них
Був іще тихіший.

Йдуть гуляти втрьох звірки
Стежками нічними:
Батько й мати — їжаки,
Їжачок — дитина.

Гуп-гуп-гуп — ледь чути ніжки
Вздовж осінньої доріжки.

Сплять у тиші лісовій
Всі — і звір, і птиця.
Та у темряві нічній
Двом вовкам не спиться.

На грабіжку йдуть вовки
Глухими стежками.
Наїжились їжаки —
Навсторч колючками.

Ніби м’ячики колькі,
Ніг, голів — не видко!
— Чуєш, синку, йдуть вовки.
Заховай голівку.

Зіщулився їжачок,
Голки розчепірив.
Дзиґою зайшовсь вовчок,
Заплигав, заскиглив.

Лясь — зубами: клац та цмок!
Куснути ж — боїться.
Відійшов кривенький вовк,
Підійшла вовчиця.

Крутить їжака вона —
Бачить лише спину.
— Де живіт? Де голова?
Що то за новини?

Почала катати тут
М’ячик, вздовж дороги.
Їжаки ж у наступ йдуть —
Колють вовчі ноги.

В їжачихи, в їжака
Дуже спина вже колька.

Відійшли вовки від страху,
Огризаються невдахи.

— Т-сс… — шепочуть до малятка
Їжаки, — лежи, дитятко.
Нема віри сірим,
Ось і ти не вір їм!

Ще довгенько б тут стояли
Вовчик і вовчиця,
Аж поблизу пролунали
Постріли з рушниці.

Пес загавкав та й замовк…
До вовчиці каже вовк:
— Щось не здужаю, старенька!
— Заховаю-но хутенько

Хвіст і ніс під черевце.
Зщулюся…
Стара ж на це
Синові відповідає:

— Припини патякати.
Тож голок у нас немає —
Жодної, ніякої!
Нас лісник візьме живцем.
Краще підемо тихцем…

Хвости злодюги підібгали
І зникли в хащах, мов розтали…

Повернуться додому всі —
Ото вже буде втіха! —
Якщо й кінець розповіси
Теж тихо, тихо, тихо…