Я знаю цих малесеньких актрис,
Лукавих, наполегливих, старанних,
В житті фальшивих, щирих у вбиральнях,
Де кожен вечір чийсь там бенефіс.

Все журяться, закохані дарма
В себе – в Джульєтт, Офелій непогасних.
Вони давно і глибоко нещасні,
В такій взаємності бо успіху нема.

А щастя поряд. Та вони не помічають,
Що десь існує сонце і любов,
Вони в чужій насназі помирають,
Вмираючи бо воскресають знов.

Від ревнощів, від цього злого болю
Вмить ста̀ріють і вже без вороття.
Оплакують ночами любі ролі,
Яких вони не мали за життя.

Я впізнаю їх по наявній дрожі
В руках, по блиску в жадібних очах,
І мова театральна їхня схожа
На тексти п’єс, нав’язливих в устах.

Зусилля їхнє боляче безплідне,
Та вірять твердо у свою зорю,
Обпалюючи крила непомітно
На холоді бенгальського вогню.

Виносячи буденні свої таці,
Нудьгу і гнів ховаючи під блеф,
Вони вже мовчки із недолею смиряться,
Бо грають тільки покоївок королев.

1945
Москва

Дуже важко нам, «відсталим татам»:
Підростають доньки і синки,
Вже до лап прибрали нас завзято
Молоденькі ці більшовики.

Ось, приміром, думку свою скажеш.
Може, все життя над цим сидів.
Смішно їм і думають інакше.
«Батьку, ти жахливо застарів».

Винен! Я – у ногу… А задишка –
Це вже у рахунок не іде.
Я ж не можу вистрибом, ой лишко,
Аж на двісті років йти вперед!

Звісно ж – сперечатися даремно.
Їм не треба судження мого.
Але можна вперто, стисло й чемно
Понавчати їх того-сього.

Ну хоча б ото не зазнаватись
І не зневажати тат, еге ж.
Якось з нашим віком рахуватись,
Якось «старших» шанувати все ж.

Їх послухати – вони «титани»,
Впораються з цілим світом, ич!
Втім, у них такі великі плани,
Що й не заперечиш, ясна річ.

Загалом їм треба потакати,
Більш мовчати і триматись меж.
Якось їхній вік слід поважати,
Слід «молодших» шанувати теж.

І, боюсь, що доведеться «татам»
Залишити затишний престол,
Все віддати безпардонним лапам
І піти навчатись… в комсомол!

1955
Москва

Я завжди був за тих, кому гірше і важче,
Я завжди був для тих, кому тяжко було,
А мистецтво моє, як та паморозь наче,
Що з калюжі зробила лазурове скло.
           
Я любив і люблю цей примарний і тлінний,
Цей байдужий і вже помираючий світ,
І розкішного всесвіту райські купѝни,
І ефіру над зорями синій політ.

Коминар, той, якого замурзала сажа,
Той копач, котрий крейду із шахти вийма.
Жив я дивним життям лиш своїх персонажів,
Ну а власного досі життя і нема.

І міняючи легко і ролі, і грими,
Я і в горе й в житті не своїм розчинивсь,
Ну а власне – програв, та проте Серафими
По мою бідну душу прибудуть колись!

19 січня 1952
Москва

І в хаосі світу цього угарного,
У вирі вогню, що жене,
Мчить Шекспіра томисько, вщент пошарпаний,
І манюсінький томик — мене…

Яку ціну Ви заплатили
За перемогу, Боже мій!
Яке кохання Ви убили,
Яке Ви сонце загасили
В своїй душі напівживій!

Як страшно Вам, далекий друже,
Як Вам самотньо, темно як!
Любов найбільше крає душу.
Оркестру наспів осоружний
Гамселить в серце мов жебрак.

А Ваші очі… Ваші очі
Пораненого почуття,
І всі мої гнітючі ночі,
І дні приречено-пророчі…
Нема, нема вже вороття!

Мені байдуже. Ви убили
Усе. Я мертвий, не живий.
Яку ціну Ви заплатили
За перемогу, боже мій!

1940 р.

Шкода, що з роками втрачаю
Мій чудовий пісенний дар.
Шкода, але не відчуваю
Весняного кохання угар.

І ось, коли конче потрібно
Розбудити Всесвіт — отже,
Якогось солодкого трійла
В моїх грудях бракує вже…

І тільки в забутому співі,
Вже чужому на жаль, за вікном
У потужній, як вік, перспективі
Лиш минуле махає крилом.

1950-ті роки

Степами жовтими, шляхами голубими
Моєї рідної Вітчизни залюбки
Мандрую я убогим пілігримом
І простягаю людям тихі пісеньки.

Летять роки, сивіє чуб, тьмяніє око,
А я все йду. О, душе, радісно співай,
Допоки голос мій, в усіх серцях допоки,
Не виспіває весь мій рідний Край.

Про всіх-всіх скривджених, забутих і нещасних
Вмить нагадає світу пісенька моя.
В ній стільки мрій людських придушених, погаслих…
В ній стільки скарг у фоліант Буття…

1950-ті роки

Непогано на цій «власній» дачі
Осягнути бурхливе життя.
Промайнули звитяги, удачі
І фантазії захват телячий,
І надії шкапини незрячі,
Вже втомились і збились з пуття.

І сидиш цілий день на терасі,
Оглядаючи «в курені рай»…
Як же мало терпіння в запасі,
Не лишилося ніц в ощадкасі,
Не лишилося ніц серця край.

Та проте, якщо скинеш сорочку,
За лопату візьмешся, граблі,
І якщо отак, крочок за крочком,
Продавати клубніку в розстрочку,
Збагатієш за рік, далебі!

Але спину не можна згинати —
Я, на жаль, уже хворий наскрізь…
І навіщо б то землю копати?
І весь час юнака удавати
Мені з себе набридло до сліз!

Любов приречені всі підчепити.
Це на кшталт собачої чуми.
Так легко її переносять діти
І геть не виносимо ми.

Вона нас рятує. Вона нас підтримує.
Вічно манить щастям «люблю».
Але втомлене серце вже не витримує
Температури вогню.

Позаяк воно безнадійно скалічене
Через речі прості, саме так.
До кари, до муки одвічної привчене,
Та не звикне до неї ніяк.

1950-ті роки

Крізь хащі бруду, від якого нудить,
Я клято пнусь до світла, що сплива.
Я задихаюсь, та з безсилих грудей
Вичавлюю якісь іще слова…