Радіє щиро — лагідна душа,
А зла — гуля собі без кунтуша,
Все лихо прикупивши і нудьгу.
Не побажаєш цього й ворогу…
А лагідна і добра ще слізьми,
Омиє тих, що звалися людьми…

Ой на Івана та на Купала
свічка в доброму серці
ватрою стала.
Єднання з Богом
зайнялась в людині заграва —
пізнання Любові чистої
вогняний віночок знай собі плава
водами світловими,
зітканими Премудрістю
у сто сонць дотичних…
Сьогодні земля з небом зливаються
у людському серці навічно.
Цвітом папороті проростає
ця всеблага боголюдська спілка!
Ой, не шукай, людино,
вузьколобого для себе
щастя-квітку.
Знайдеш примару і сама
перекинешся на примару пропащу.
Побач людей довкола братами
і в собі уздриш отруйні хащі —
згорять на святій ватрі купальській
усі страхи родові, руйнівні програми.
Видобувай чистоту у доброті,
а доброту в чистій Макоші-Мамі.
Ой на Івана та на Купала
Макоші Купавою обернулась —
і кожна в світі жива душа
від Останньої правдоньки стрепенулась:
Івана нема без Купави,
Як Неба без Землі, Премудрості без Духа.
Як нема дитини без Матері,
А людини без людини —
друга без друга.
Сходять з неба добрі Боги,
щоб з’єднатися з добрими людьми
у Братчині щирій та великій…
А глухі і далі шукають грошей-скарбів,
сліпі і далі грають в рабів,
в жінку і в чоловіка.
Ой на серѐдині, ой на вершечку літа вишнього,
ой на Івана та на Купала
комусь хороводи братання людей в Богові
так і лишаться
простим
вогнепоклонницьким
ритуалом.

Просто їхати в потязі,
В колисці мандрів спочилих,
І колисати всіх в лотосах
Рук своїх рясно-щирих…

О наша Лесю, ти не знала, що коти,
Ці лапохвости, правлять світом… оце диво…
Але, на жаль, пророкувала ти,
Що запанує над землею кляте… пиво:
Що геть потоне людство у винці —
Вершок бажань — упитися чимало.
«Мов на позорищі прикута я стояла,
І краска сорому горіла на лиці…
Що ж, браття, мовчите? Чи втішені собою,
Що вже й докори сі вас не проймуть?
Чи так задавлені неволею, журбою?
Чи, може, маєте яку яснішу путь?»
Та путь одна — в шинок, до ресторану,
Всі наші звершення слід «вмити», чи не так?
І ллється оковита окаянна,
Шукає в пиві істину пияк.
«А люди, що весь вік несли тяжке завдання, —
Борці за правду, рицарі єднання
Усіх знедолених, повстали без покрас;
Казали: «Годі нам, тепер черга на вас,
На вас, робітники незнані, молодії…
Та тільки хто ви, де? Подайте голос нам».
За чаркуванням хіба чують? Все радіють…
А Леся кличе, час її словам:
«Подаймо їм великую розвагу,
Скажім і докажім, що ми бойці сами;
А ні, то треба мать хоч ту сумну одвагу –
Сказать старим бойцям: не ждіть, не прийдем ми!»

Мій білий коте, ти єдиний, що озвався
І з Лесею в тамті світи подався…

                                   Лариса Дубас, квітень 2020
                                   (в лапках цитати з Лесі Українки)

Ніколи не пізно поправити фрак,
Краватку-метелик і лацкани
Й вступити неначе в права у гопак,
І радощів стрижень намацати.
Умовності – геть! Геть циліндр реноме
І білу манишку манірності!
Нехай все найкраще в тобі оживе –
Танцюй-но до стану шарнірності.
Отак по-дитячому, вмів же колись!
Безтямно, кумедно, прибацано…
Не пізно прокинутись. Он, подивись,
Як вжарили шпильки і лацкани!

Спочатку вони заборонили
любити Його, як я вмію,
називати єдине можливим
материнським звертанням —
звертанням не від мене,
а, так би мовити, Її через мене.
Потім лагідно почали відводити
увагу від Вісті, яку Він
приніс людям — усім,
а не тільки інтелектуальним
духовникам теософам і отцям.
А тепер у своїй душній кумирні,
куди мене наполегливо пхають
і де вони Його остаточно
розіп’яли і зачинили від людей,
незважаючи на великі наклади
друкованих ними праць Його,
вони чекають від мене
гострих і неймовірно глибоких
витончених золотих цвяшків…
І, о Боже, це не Він, не Він,
а кумир мене просить про
духовну високу стриманість,
а емоційність і душевність,
щиру сердечність, особисту душу
залишити за порогом
чистого, небесного шифру…
А Він — юродиво, вибухово-
е м о ц і й н и й,
вибухово-лагідно щирий,
тихо-дитинно-довірливий,
ніжно-якнайглибший… —
пише так само, а не інакше…
Так, як прості люди й діти
Його чують, як моє наївно
дитяче без хитрощів серце
вивчає Його науку
Любові, якої немає
ні на небі, ні на землі…
Це кумир, а не Він
скипає від гніву, кидаючи
у листах злі слова «сволота»,
«евтух», «смоква» абощо…
Це кумир, а не Він
запевняє мене у моїй
майже геніальності,
а вони підхоплюють
і хором нахвалюють
мій «потужний потенціал»…
Так от, я заклинаю вас
ніколи, чуєте, ніколи
не говорити мені про мої
здібності і якісь таланти…
Мені це не цікаво і це
аж ніяк не стосується справи…
найпотрібнішої справи
передавати осмислення Ним
того небесного шифру,
який несе Він своїм нелегким
життям помазаника божого…
Тільки цим передавачем
я і намагаюсь і мрію бути
якнайглибше і якначесніше,
і якнайчистіше чистого.
                                  
16.01.2020 р.

Душа тріпоче, бо знає:
Христос ся рождає!
Христос не історичний, не дѐсь там…
А у твоєму небайдужому серці.
У серці, вщерть сповненому добротою —
Віднині вже не відокремленому самотою.
Бо в ньому Той і Та,
що з Богом людство єднають…
Душа тріпоче доста̀:
Малі христи і богородиці ся рождають!
А Матінка Божа доброти в тебе питає!
Благословляє і чекає…
ВІД ТЕБЕ… чекає…
Бо Христос ся в тобі,
Чуєш, В ТОБІ рождає!