Не можна сказати, що її світ заходився руйнуватись просто на очах. Радше, нарешті, почали ламатися ті декорації життя, котрі завжди їй заважали і за правилами яких вона з власної охоти ніколи й не жила.

Спочатку стали зникати з її поля зору люди — причому самі. Ті знайомі і «друзі», спілкуванням з якими вона несвідомо, а потім і свідомо нудилася.

Потім почала відпадати маса літератури, кіно, музики й взагалі більша частина культури в цілому, яку вона вже не могла сприймати, незважаючи на загальне визнання шанованими експертами її цінності для всього людства, а надто для його розвитку — слід зауважити, вельми спірного, бо безперспективного, що й демонструвала кричуща несправедливість, яка панувала в світі: соціальна, моральна й навіть ментальна (псевдогуманістичних засад будь-якої форми державного устрою). Питомою частиною світової класики в мистецтві вона вже не могла насолоджуватися, як колись. Чи то її душа втомилася шукати втіх і жадала справжньої, тобто правдивої, а не ілюзорної, розради, чи то нагло луснув, наче велика мильна бульбашка, сам процес розкошування — захват, екстатичне балансування над безоднею безглуздого існування та… стрімке і найжорстокіше відкочування… назад… падіння у прірву незнаходження сенсу або цілковита його втрата.

Потім почали випаровуватися з голови езотеричні знання, які вона так жадібно накопичувала упродовж всієї юності і за які так відчайдушно трималася, особливо в останні десять років, коли гранчаки її мрій перестали наповнюватися бодай до половини, а спрага завжди наздоганяла у той момент, коли денця сліпучо блищали — до болі у очах! — своєю «кармічною» порожнечею, що аж сльози наверталися, цілком зрозумілі — сльози саможаління. Але одного дня ці прочитані й «перетравлені» численні фоліанти «духовноезотерічної» літератури раптом втратили всю свою таємничість і небесну мудрість, так одразу, блискавично, швидше навіть за улюблену російську літературу, особливо поезію, остаточно знецінивши саме поняття «духовності» й «просвітлення».

Церква, як інститут спасіння душі, її давно перестала задовольняти, тим більше, що кращі її представники, істинні помазаники усім своїм страдницьким життям і способом мислення як раз церкву, як центральну структуру забезпечення рятування душ і благоденства у потойбічному житті, не тільки піддавали сумніву, а й навіть скасовували своїм мовчазним подвигом «Любові», яка, безперечно, понад усіма законами, і за яку саме законники Церкви цих святих і знищували.

Майже всі колишні цінності для неї поступово втрачали свою принадливість, немовби якась недбала домогосподарка, проходячи повз цю живу яскраву й добре продуману і вистраждану картину світоладу, так, між іншим, випадково змахнула брудною ганчіркою, чисто за звичкою струшувати пилюку з картин, та не побачила, що фарби непросохлі, щойно нашаровані.

Отже, летіли у прірву колишні цінності, руйнувалися старі схеми поведінки, взаємостосунків у соціумі. Програми, закладені ще в дитинстві, школі, університеті, все більше скидалися на фантики «довгограючих» льодяників чи то карамельок (їй пригадалися такі, що колись у далекому дитинстві продавались у їхньому магазині із дотепною назвою на обгортці — карамель «Смачнюща-невгавуща»), густо зацукрованих і від давності збитих в один уже закам’янілий, нудотно-солодкий клубок липкої «надійності», якої, нарешті, можна було позбутися без солодкої залежності і одним махом: просто, виявляється, лишень новим способом життя. Життям без брехні, наслідування, неприємної їжі, нестерпного оточення та віджилих стосунків і неприйнятних для власної душі й тіла думок, дій і вчинків.

Вона, звісно ж, і гадки не мала, на що підписується, ну, не зовсім «не мала», але доволі непевно здогадувалася, женучи від себе усі сумніви й побоювання, оскільки твердо пам’ятала, з тих же езотеричних знань: тільки залучиш розум до вирішення «на сімейній раді» найголовнішого з питань життя, і одразу ж потонеш у страхах і нерішучості. А головне питання, що тепер життя  ставило руба, було найсуттєвішим. Ні, ні, це не «Хто винен? І що робити?» Це вона давно зрозуміла, що якщо виникають подібні питання, то ти ще й не починав нічого суттєвого рішати у власному житті і з власним життям. Якщо ти й досі ще не знаєш «хто винен і що робити», то тобою ще крутить, наче лялькою, система звичок, фізіологічних функцій-відправлень-потреб і роботоподібного, автоматичного мислення, позбавленого власної волі й справжнього усвідомлення. А якщо ти здогадався, хто винний у тому, чому ти перебуваєш у цілковитій дупі власного світу, то ніколи не поставиш таких запитань. Запитання на кшталт: «Що я можу зробити?», щоб змінити ненависний порядок речей, теж не зараховується, хоч би на яке слово у цьому реченні ставився філософський наголос. Бо за таким перебігом подій і обставин треба не запитувати, намотуючи на кулак шмарклі, а, трясця, щось робити!

Запитання може бути лише одне: «Що далі? І хто я, чорт забирай!»

Як першопроходець, а шукачі істини завжди бувають лише першими, адже ніхто за тебе не пройде усіх сходинок і кривих стежок на шляху само- й світопізнання. Тож, як першопроходець, вона не знала, що її чекає, але кинулася у прірву невідомості з головою, тому що бажання вихопитися на волю, якомога далі від приреченого на загибель в абсурді божевілля світу, світу ілюзій і сумнівних «вічних і добрих» пристрастей-істин, охопило все її єство.

Звільнення, воля, свобода! Це — найперше й останнє, правічне й докорінне, найміцніше й безперечне бажання будь-якої живої істоти. Бо раби поки що не вміють бажати, а значить, і жити. Їхні ж поневолювачі, господарі (ті ж самі раби, тільки з іншого боку маятника), бажати вже втомилися. І тим, і тим важко пробитися крізь морок ілюзій, в якому вони по-рабському занурені по вуха, — ілюзій щастя-нещастя. Її ж єдиним бажанням було віддерти від себе ці ілюзії-омани долі або недолі і чесно поглянути в очі власній душі.

Якщо щось віддираєш без жалю і рвучко, іноді вдаєшся до необережності — бува й із «м’ясом»…

У неї почали руйнуватися не тільки зуби (таж зникла у голові хапальна функція «собі й побільше і якнайшвидше, бо може не вистачити»), а й стереотипи сприйняття зримої дійсності. Офіційні мотиви багатьох традиційних культурних цінностей, самий порядок речей перестав для неї існувати. Бо спливли на поверхню їхні істинні підвалини.

Боротьба за щоденний шмат смачної їжі із зароблянням грошей «про запас» і для інших тепер для неї сумнівних задоволень — відпали як минулорічне листя. Вона віднині їла тільки те, що любила і що не суперечило її доброму самопочуттю. Якщо їжа викликає сонливість і втому, тобто якщо хочеться після обіду полежати й немає енергії, оскільки вона уся пішла на перетравлювання, — ця їжа непридатна для організму. Розібравшись із цим раз і назавжди, вона так і вчиняла — вживала в їжу тільки те, що її збадьорює по-справжньому, надає легкості і не забирає сили, ну і, звісно, їй смакує.

Так, зуби почали сипатися, але згодом натомість них повиростали нові, більш здорові і біліші. Та й саме тіло їй подякувало за таку ласку до нього. Часи, коли її насильно годували в дитинстві і юності «тим, що є, бо тут не ресторан і так прийнято харчуватися», і коли вона бездумно запихалася усім підряд, слава богу, минули. Тіло стало здоровішати, набуло гнучкості й дитячої чистоти. Волосся, яке після тридцяти почало стрімко сивіти, тепер повністю відновило свій колір, даний природою. Вона на очах мінялася, хоча й не так швидко, як би їй хотілося на початку, але ця звичка зазирати у дзеркало з часом теж минула.

Тепер їй вже не треба було витрачати гроші й час на походи в магазини, ресторани, на лікарів і косметику. Їй абсолютно не хотілося ні фарбуватися, ні користуватися кремами. Для істинно вільної людини питання статі, зовнішньої краси (чи того комплексу уявлень, сформованих людством на даному відрізку історії) чи то успішності, апріорі поставати не може. Ніхто не володіє досконалою красою, жіночністю (у її випадку) або мужністю. Ні, брешу, володіє, і то, лишень тимчасово, бажанням потрапити у стандарти певної вигаданої соціумом гарної зовнішності. Але для неї, людини, що вирішила більше не брехати ні собі, ні людям, зовнішність втратила своє другорядне (естетичне) значення. Залишилося тільки фізіологічне — головна єдина функція — розпізнавальна.

Її перестали цікавити салони краси, фітнес-клуби, санаторії-профілакторії, профспілки, ліги й товариства, секції і гуртки, студії художнього фото і тату, кабінети ясновидців і гештальт-терапевтів. На неї вже не впливали ЗМІ і політика, шоу-бізнес, структури охорони здоров’я, соціальні мережі, культурний андеграунд, мода, педагогіка і психологія — все це полетіло шкереберть, наче карткові хатки, перед однією-єдиною реальністю одного-єдиного запитання, що повстало Пізанською вежею, заступивши цілий світ і перекривши будь-яку можливість відступу, ухиляння, відстрочки, бажання забутися й «не перейматися дурницями». Пізанською, тому що її загрозливий нахил символічно натякає: ігри скінчилися, неможна удавати, що все добре, пора навчитися запитувати себе про головне і шукати відповідь, інакше… 

«Що далі?» — це запитання вона, нарешті, вичитала у книжці Адашьянті «Кінець твого світу», яка, як і будь-яка книжка в її житті, надійшла вчасно. У ній вона почерпнула і стратегію нової поведінки за нових умов свого перебування на руїнах цього «свого світу».

І перше, що вона вчинила, — це пішла з ненависної роботи, залишившись на домашніх перекладах і редагуванні і тих гонорарах, які за них платили. Немає кращого, ніж читати цікаві книжки і поліпшувати їхню читабельність, або доступність для тих, хто не володіє іноземною мовою!

Другий пункт своєї стратегії вона здійснила з великим задоволенням — обстриглася наголо. Обнулилася, так би мовити, обчухравши вже застарілі енергохвости з важким нашаруванням відчаю, страхів і жалості до себе.

Обчикрижившись, вона зрозуміла що і одяг усенький їй тепер ні до чого, бо не пасує, як раніше. Зупинилася на двох-трьох речах, в які більш-менш можна було вдягнути це худе, голе, безволосе, немолоде й не старе тіло…

Їй за все життя стільки разів всі, ну, майже всі, хто їй зустрічався на шляху, казали, що вона схудла, що у сумарному еквіваленті вона, за її підрахунками, мала б перетворитися на тоненьку непомітну лінію.

Тепер це скидалося на правду. Так, відбувалося щось незбагненне. Вона стала майже невидимою. Ні, вона не втратила людської подоби і мала цілком відчутну на дотик і око плоть, але, спілкуючись, приміром, десь у людному громадському місці з тими небагатьма друзями, що залишилися, вона із подивом і втіхою помічала, що люди, що підходили до них, звертаються і дивляться виключно на друзів, а її немовби й і немає поруч. Їй це дуже подобалося — бути невидимою і нечутною.

Сни їй майже не снилися, а якщо й приходили, то тільки «у справі», тобто («до душі»). Вона майже могла їх замовляти. Але й цього більше не робила. Вона жила наче горобець при дорозі: працювала натхненно, енергійно молотила крильцятами за крихти і ні на хвильку не сумнівалася у правильності свого способу життя, тому що способу жодного й не було. Тільки помірне широке дихання свободи, що приносить все що треба для існування. Вона, здавалося б, нічого не потребувала, нічого не чекала, і все ж у душі відчувалася маленька неохоча порожнина-шпаринка. Маленька, адже її душа тепер була повновладною паніматінкою власного й тільки власного часу, тому в її вінчальних чертогах росли й пишніли дивовижні квіти, височіли неймовірної краси та величі дерева, мешкали цікаві створіння, гарували нечувані шляхетні комахи і ходили стадами вздовж широких річок і гірських водоспадів тварини з промовистими очима.

Неохочою ж ця порожнина називалася тому, що її господарка була нехотійкою, тобто вона навмисно для себе нічого у життя не замовляла, нічого не просила. Та вона нічого й не чекала, тому й повинна була… отримати все й одразу. Бо у хвилини істинної втіхи ця порожнина могла розтягуватися до неймовірних розмірів, бо радість не уміщається, не живе у тісній душевній дірі скнари й відлюдника.

Але про це вона теж не думала, навіть не загадувала, не намагалася до цього прагнути. Вона просто жила. Жила, кожним днем свого життя, відповідаючи собі на одне-єдине запитання «Що далі?» Тобто, жила не «для», не «в ім’я», не «тому, що…», не «заради», не «на зло» і навіть не «всупереч»… А… «впродовж». Упродовж думки «Я живу», упродовж відчуття себе у просторі, та не в часі, адже час і простір перетнулися в новій черговій відповіді на головне запитання. Що далі? Поїздка до Португалії. Годі відкладати на потім те, про що мріялося стільки років. Та й подруга, що живе там, кличе вже давно. Заощадження є, квитки теж знайшлися, дуже дешеві. Її теперішнє «впродовж» мало попрямувати вздовж Океану, не інакше. Бо вона сама була продовженням тієї краплини Життя, що колись давно проросла з маминої й татової спільної зиготи і тепер безупинно набирала швидкість — мчала до своєї праматері-праотця Атлантики-океану.

 

Різке-солоне, засмагле-морське повітря на пляжі Назаре манило невпинно до своїх водних шатер-глибин, незважаючи на те, що у температурному режимі добігло сьогодні лишень позначки плюс 16 градусів за Цельсієм, з похибкою до 18-ти. І як виявилося пізніше, температура води сягала теж усього 12–14 градусів. Дрібнота відполірованого каміння на узбережжі тільки на побіжний погляд видавалася піском, однак, йти по ньому босоніж було надзвичайно приємно. Звісно ж, ніхто за такої погоди не купався, хоч відпочивальників було достатньо. Та це її не зупинило: той, хто звільнив душу від будь-яких бажань, бо хотіти щось одне, ну, чи кілька речей, це безглуздо, якщо на тебе чекає все і одразу, завжди натомість отримує чималу відвагу і вдачу. І потім, з такою-то казковою нехотійкою-порожниною в душі, яка здатна вміщувати в себе весь світ і засвіти на додачу, ця купальня у вигляді океану — якраз її розмірчик!

Це була третя радість цього літнього португальського дня, що збентежила її настільки сильно, що вона навіть не помічала, як після купання шкіра її місцями пішла у червону дрібну цяточку — надто солоною виявилася вода, щоправда, згодом це почервоніння безслідно минуло.

Зайшовши у води океану, вона відчула, немовбито кожна клітина тіла запустилася, як маленький моторчик. А невдовзі вже точно упевнилася, що завирували в ній мільйони сваргових хрестів-свастик, наповнюючи тіло неймовірною легкістю і водночас такою собі турбореактивністю, — хоч зараз у політ по нові звершення!

Виходячи з океану, цієї древньої і вічно-молодої стихії життя, вона гостро відчула себе її рідним продовженням, її дитиною-перлиною.

Крокуючи пляжем до своїх речей, вона навмання зібрала різні камінчики й черепашки на згадку. Щоб потім подарувати їх своїм друзям. Шалений вітер лагідно висушував пружне від морської солі тіло. Було приємно, зовсім не холодно, і абсолютна довіра до водної стихії уперше в житті заповнила порожнину її душі. Саме там її тиха вода рвала греблю.

 

Біла, кривувата, вичовгана й відполірована людськими ступнями впродовж віків тротуарна плитка старої частини міста сліпила очі, як і білий камінь будинків. Океанічний вітер видував зі свідомості «дурні» думки, а його неочікувана у цю літню пору прохолода виморожувала в’ялість і південну байдужість.

Дорога до найближчої станції метро пролягала через …поле. Так, Лішбоа (їй більше подобалося називати Лісабон по-тубільському) вмів дивувати, і не такий уже віддалений від центру столиці район Бенфіка порадував цим осередком незайманої природи просто на перетині магістральних шляхів. Поле, засіяне якимсь здичавілим злаком, сліпило зрілим золотом дрібних колосків, сягало грудей, а його біло-золоті хвилі розступалися, коли вона йшла крізь нього вузенькою стежкою. На цю доріжку зрідка звертали міські велосипедисти, або забрідали піднесені бурхливою енергією відпустки роззяви-туристи. Вона у перший же день свого приїзду так само спокусилася перспективою пройтися полем і не пошкодувала: її підхопили й заколисали ці сліпучо-золоті хвилі дикої ниви, пахучої, вигорілої, майже білої, як і все довкола у Португалії — бруківка, будинки, набережна річки Тежу та білосніжні хмари на небі. Там, у полі, міська колотнеча й тіснява лісабонських вулиць і гуркітливих трамвайчиків залишилися позаду, і потужна тиша цього щедрого простору густо й духмяно стояла непорушною прозорою брилою і приймала всіх мандрівників під своє благословенне склепіння.

Ось і сьогодні вранці її шлях пролягав до метро. Тобто вона мала знову пройти полем. І яке ж було її здивування, коли поле за одну пряно-океанічну вітряну ніч з біло-жовтого перетворилося на проникливо-блакитне! Ставши продовженням неба! Бо височезні португальські пальми, що кошлатилися повсюди, були свідками цього, адже вони задавали висоту. І теж, як і вона, були гостями у цьому світі, завезені сюди не так давно з колоній. Їй від захвату забракло повітря. Вона, розчулена до сліз, стояла і роздивлялася довкола посеред цієї казкової ніжно-фіолетової блакиті й раптом відчула, як порожнеча в душі почала стрімко збільшуватися, щоб прийняти в себе ці сині розкоші розквітлого за ніч петрова батога — цикорію. І це була перша радість. Ось воно — її внутрішнє небо, що так явно матеріалізувалося у суцільно розквітлому цикорієм полі. Вона пройшлася ним фізичними ногами, і водночас проклала стежку нефізичними у своїх незбагненних небесних світах. І це не дивно — на неї чекала Фатіма.

 

Якась мошкара у парку ніжно пестила її обличчя, лагідно лоскотала щоки, обсіла її білу футболку й велику сумку-торбу.

Вона не хотіла, щоб бодай одна з цих мацюпуньких кузьок постраждала від її необережного випадкового руху, тому методично з великою обережністю, легенько знімала кожну з себе й відпускала у вільний політ. Це тривало досить довго — їй не набридало у такий спосіб спілкуватися із комашнею.

Потім вона пройшлась околицями старого парку, чомусь у ньому дуже пахло ладаном, як у церкві, хоча церкви поруч жодної не було.

Дивні паркові лави нагадували великі сірі кам’яні брили, на які, щоб вмоститися, треба було підстрибнути, впираючись долонями. А сидіти було дуже зручно, як в дитинстві — ноги не діставали до землі — тож ними можна було баламкати, дриґати у повітрі досхочу.

Десь далеко бомкали дзвони Санктуарію Великої Повелительки Фатіми Діви Марії. Спів дзвонів нагадав про головну площу перед базилікою, в яку вона увійшла і тут таки вискочила — це був храм болю, як зрештою, всі храми християнства. Тому кричущо-надсадною видалась і вузенька біла стежка, що прокреслювала площу від великого молитовного критого залу до базиліки. Така собі стрічка бинта, що стелився, розгортаючись вузеньким кам’яним сувоєм, а насправді був рясно поплямований кривавими духовними ранами людей. В її уяві знов вигулькнула картинка, як по цій доріжці повзуть на колінах у червневу спеку прочани, хтось із страждальців вдягнув чорні окуляри, бо трохи соромився свого відчайдушного вчинку, але вперто колінкував до крутих сходинок базиліки, додержуючи слова своєї обітниці.

«Невже Батькові приємно, коли Його діти так перед Ним принижуються? Певно, що це треба не Йому, а їм, щоб вони щось змінили у своєму нещасливому житті…»

Вона не задумувалася, а чи сама була щасливою. Вона то сиділа на паркових лавках, то бродила периметром околиць санктуарію, іноді зупиняючись біля краників бюветів із святою водою, зроблених у вигляді рівносторонніх мідних хрестів, солодко напиваючись і споліскуючи засмагле, аж спечене, обличчя. І знов вдихала аромати ладану тут у тіні азорських кедрів і ще якихось дивних дерев і низькорослих маслин. І в її душі, там де була колись неохоча пустка, бриніло радіння — пружне, тихе, сильне й невинне. Радіння, як найкращий еліксир, що загоює порожнечу в душі, наче невиліковну рану серця, потроху робило свою дивовижну справу. І це була друга радість…

 

Уже вдома, по приїзді, коли минуло три тижні після поїздки, вона йшла алейкою до базару. Вона знов побачила цих дітлахів, що окупувавши в дворі, де вони певно проживали, лаву, що стояла при самій дорозі, тобто тротуарі, і розклавши на ній різний непотріб — розмальовки, дешеві пластмасові іграшки та дитячі книжки, які їм за віком вже були не цікаві, пропонували свій «крам» перехожим за гроші. Діти були домашні, чисто вдягнуті, із розумними добрими личками. Однак хотіли за будь-що вторгувати копійчину. Може, на кишенькові витрати? Раніше вони не дозволяли собі звертатися до дорослих з проханням щось купити. Але останній тиждень їхнє прохання «щось у них купити» трохи відгонило чіплянням до людей і навіть дещо нахабним жебрацтвом. Цього разу до неї знов «наполегливо» звернулися. Вона м’яко відмовила й пішла далі, не зупиняючись. І одразу ж їй спало на думку: «Дітям по десять років, у них привітні відкриті обличчя, а вони так безглуздо проводять свої літні канікули. Нудьгують і випрошують гроші…» Треба їм запропонувати, щоб вони робили щось своїми руками і показували перехожим, а не перепродували непотрібний неоковирний неякісний мотлох.

На зворотному шляху вона підійшла до дітей, зупинилася. Білявий хлопчик знову запропонував щось купити, але вона його урвала:

— Ти вмієш малювати?

Хлопчик здивувався й зніяковів. Вона пояснила своє запитання:

— Ви перепродуєте заводські зроблені машинами речі, а це не цікаво. От якби ви зробили щось своїми руками… То ти вмієш малювати?

У хлопчика засвітилися очі, і він захоплено відповів:

— О, я вмію, так, і непогано навіть.

Інші діти, що гралися неподалік, теж обступили лаву. Ровесників зацікавила розмова їхнього друга і дорослої тьоті.

— Гаразд, — вона усміхнулася, оглядаючи їх, і знов зупинила погляд на своєму візаві. — Я прийду у понеділок. Намалюй свою мрію, і я куплю в тебе твій малюнок. Тільки дуже старайся, добре?

— Добре! А підписувати?

— Підпиши, тільки ззаду, щоб я сама здогадалася, яка твоя мрія… Як тебе звуть?

— Даня.

— А вас? — вона звернулася до чорнявого хлопчика і дівчинки із блискучим каштановим волоссям.

— Сашко.

— Настя.

— Бувайте, діти! Щось намалюйте, а в понеділок я прийду…

 

Їй довелося прийти наступного ж дня, тобто на два дні раніше. Точніше, вона у справах проходила повз дітей, що знову «торгували». І тут Настя, дівчинка із каштановим волоссям, впізнала її і радісно сповістила:

— А ви спізнилися. Мою картину вже купили! Котика!

— Вітаю. А Даня де? — вона почала шукати очима свого вчорашнього співрозмовника.

— Малює вам на понеділок мрію… — очі дівчинки зволожилися від щастя, — ви ще прийдете? Я буду старатися теж і намалюю щось хороше для вас…

— Звичайно, прийду…

І вона відчула, як в душі плюснула хвиля океану, відкотилася, оголюючи замощене бруківкою дно, і крізь сліпучо-білу лісабонську плиточку пробилася ніжно-фіолетової блакиті квітка цикорію, нахиливши своєю розквітлою голівонькою небо її мрії. Триіпостасна трирадість підказувала їй — що далі.

2019