Красу, що з-за хвороб не видно,
Витягую на божий світ.
Та в лихові не винні злидні,
А сліпоти руїнний кріт.

Тож прозріваю потихеньку…
Серед садовини гребусь,
Городину собі в стареньких
Беру — не в жадібних бабусь,

Бо від лукавих лиш зашкодить.
А добрі щедро віддають,
У них таке смачне все родить,
Не дорого і продають.

Розводжу зелень у вазонах —
На підвіконні кріп, часник.
Встаю-лягаю наче сонях,
Що за світилом жити звик.

Роблю зарядку для всіх м’язів,
Проходжу в день кілометраж.
Холодний душ беру щоразу,
Або контрастний — як масаж.

Звичайно, змінююсь повільно,
Зате без зривів і хитань.
Подейкують: «Здала субтильна…»
Та я сміюсь із тих зітхань.

Нехай для них я некрасива…
Я божий образ, не людський,
Відтворюю і маю силу
Не підлягати під зразки.