Сім’я — це традиції.
І всі тримаються їх
З року в рік,
десятиріччя за десятиріччями,
покоління за поколіннями.
Традиції це те, що:
позбавляє від нудьги, дозволяє пишатися собою
й своїми кревними й друзями,
наповнює сенсом життя.
Вони і стають його сенсом
(щось повинно ж бути
усталеним і непохитним
у цьому хиткому світі суб’єктивних уявлень!)
Традиції в океані свавільних випадковостей
не дають збожеволіти, тримають на плаву і…
міцненько тримають за горлянку.
Це те — що затуляє собою
істинну природу любові,
яка і є першопричиною і
метою будь-якої сім’ї.
Традиція то її сентиментальна заміна,
її підробка, профанація.
Ви заперечите — якось треба, мовляв,
матеріально втілювати проявлення
цієї першопричини,
на чомусь повинна триматися ця любов,
і традиції — її перевірені часом підвалини
чи то ґрати?
Пташки не живуть за ґратами…
Люди оточили себе
цими мертвими символами:
канарейками-папугами в клітках,
рибками у акваріумах,
домашніми улюбленцями у будах
чи на ходниках у передпокої,
та хоч би й у власних ліжках…
Пообклеювали стіни своїх квартир-в’язниць
фотографіями у рамках-обмежувачах.
Люди вважають,
що вони зафіксували-упіймали щастя,
стриножили любов,
узаконили сертифікатами держпідтримки свої стосунки?
У любові ж одна-єдина традиція —
постійно змінюватися-розвиватися-створювати…
Любов — уже точно не в звичках,
що з дня в день, з року в рік, з життя у життя
ми повторюємо з наполегливою маніакальністю:
сніданок, обід, вечеря;
щотижневе скуповування по магазинах;
суботній батьківський день;
недільний похід у театр-кіно-парк атракціонів;
дачне літнювання, відпустка-вихідні-відгули;
дні народження-свята-шлюби-хрестини-похорон…
Любов — це коли прокидаєшся
і душа як в дитинстві радіє тому
невідомому-незна-яке-воно-буде-прекрасному,
що пропонує тобі енергопотік щомиті…
Щонайменше любов — вибір, роздоріжжя:
підеш ліворуч — дім-робота-сімейний склеп (без фанаберій);
підеш праворуч — бездомність-жебрацтво-хоспис (без витребеньок);
підеш прямо —
храм-поклоніння-богодільня-зараховування-до-лику-святих
(без оподаткування);
підеш назад — до своїх коренів —
знову ж таки поклоніння прапредкам-натуральне життя
на своїй землі (без соціуму й цивілізаційних примочок)…
А можна ж одразу злетіти вгору
і побачити реальну, істинну картину цього роздоріжжя…
Любов — це постійне зрушення з місця
і нетримання якогось одного напрямку;
це не площина, а перетин площин;
це володіння багатовимірними сферами-можливостями…
І не варто…
започатковувати нову традицію сферичного існування,
аби не наразитися на сферичні ґрати…
А варто… щомиті здирати одяг вчорашнього життя
і дитинно босоніж намацувати кроки любові
щоразу-щоранку-шодня-щовечора-щоночі-удосвіта
із довірливою неупередженістю-дивуванням.
І це далеко не все…
в арсеналі любові…
повірте…