Отец (Зиненко) служил на заводе и заведовал складом. Этот ленивый и добродушный с виду гигант был в сущности очень пронырливым и каверзным господином. Он принадлежал к числу тех людей, которые под видом высказывания всякому в глаза «истинной правды» грубо, но приятно льстят начальству, откровенно ябедничают на сослуживцев, а с подчиненными обращаются самым безобразно-деспотическим образом. Он спорил из-за всякого пустяка, не слушая возражений и хрипло крича; любил поесть и питал слабость к хороводному малороссийскому пению, причем неизменно фальшивил. Он, незаметно для самого себя, находился под башмаком у своей жены, — женщины маленького роста, болезненной и жеманной, с крошечными серыми глазами, до смешного близко поставленными к переносью…
О. І. Купрін, «Молох»
— Тату, а хто такі «хохли»?
— Це такі, синку, з-проміж нас люди, які нам — українцям, євреям та росіянам — заважають будувати незалежну Україну.
(з почутого)
Дівчина прописується в гуртожитку, а комендант, після того, як вона віддала всі документи, закидає:
— З Вас могорич.
Дівчина розгублено:
— А що це таке? Я ніколи в житті його не давала.
Комендант здивовано:
— Як же Ви живете?
Дівчина здивовано, про себе:
«Могорич — це що: кисень чи то вода, без яких вмреш?»
(з життя)
Шановне товариство, Пані та Панове, рятуйте!
Я б ніколи не наважився написати листа до редакції Вашого часопису, знаючи велику зайнятість поважного, так би мовити, «ковадла суспільної думки», яким Ви, безперечно, вважаєтеся. Але ж ситуація в мене критична — дійшло до того, що мене вже… переслідують! І це робить людина мені знайома, хоча іноді я її й не відразу впізнаю у натовпі. Але — завжди від неї потерпаю на качан! Більше скажу — я з нею, на жаль, працюю разом (теж у редакції одного з видавництв Києва, тож ми з Вами — колеги!). Але привид цієї нестерпної особи всюди мене наздоганяє — не повірите: навіть вдома, а найчастіше — коли дивлюсь у люстерко. А нещодавно ця потвора втрутилась у моє найінтимніше життя — вдерлася до мого сну, але, нарешті, назвалася на ім’я (я з останніх зоставин таки допитався, хто вона така, примусив, мабуть почухав їй там, де й не свербить). Ця набридлива істота звеличалася… Хохлом.
Тож, шановно Редакціє, згляньтеся на «хаос моєї розгубленості»[1], не погордуйте цією, можливо, й недоречною (недолугою) писаниною, бо ж писав поспіхом, так би мовити, втікаючи від примари, — та ось не так красно в мене вийшло, як хотів би. Але маю надію, що Ви мені щось і порадите. А я, зі свого боку, опишу цю людину якомога детальніше — може і Ви її знаєте? Заздалегідь перепрошую за помилки.
З повагою,
Хома Тур
Портрет Хохла
Улесливий, хитрий, «грубо фізіологічний», насмішливий. Жадібний, а якщо ділиться чимось, то — «око за око», або на про всяк випадок (на користь собі у майбутньому).
Музично не розвинений, хоча вважає себе справжнім меломаном: та жодного вихідного вечора (а робочого й поготів) не проміняє на довгоочікуваний концерт — город на дачі, наприклад, важливіший. Тобто патякає про музику і любов до неї годинами, а як до діла — бажає, щоб та людина, що повідомила про концерт, пішла замість нього до філармонії і придбала йому диск із записами.
Над захопленнями інших у душі сміється, щиро не розуміючи, як то можна не любити, не поділяти його вподобань (наприклад поратись у землі, саджати тощо).
Хохол не любить по-справжньому, а з розрахунку — «виходить заміж» за дурненьке дівча (вигідну партію), яке не кохає, одначе старанно виконує «умови» шлюбу (тобто одробляє доброту, відпрацьовує пільги, які йому поталанило відхопити за наречену — житло у столиці чи будь-якому потужному місті, великі гроші, що тут можна заробити на відміну від провінційних заробітків).
Хохол годинами роздивляється хтивими очима напівоголених дівчат в Інтернеті — їх у фотовигляді в нього вже ціла колекція.
Усе гребе під себе, вважаючи дурними тих, що з легкістю дарують своє на користь загалові, тим самим спотворює правдивий характер слов’янина: «Якщо в нього є, то всі бачать, що є, і грабують його, а він добродушно усміхається — радий. Якщо ж нема, він стає злим, б’є дружину, супиться, скрегоче зубами і терпить. Просити — ніколи. У цьому всі ознаки богатиря»[2]. Але ж наш «гігант» так часом напроситься, що аж зіпсує чужу річ, потім на перепросинах, довгеньких із «слізьми», та божінням, та каяттям, аж сам від своєї щирості розчулиться, що власник зіпсованої речі ніяковіє та починає втішати «страждальця». Як правило, на тому хохол і зупиняється, і навіть гадки не має відкупити поламану річ.
Хохол радіє з поганої праці колеги, оскільки на його тлі має досить пристойні рейтингові позиції, а якщо колезі за помилку непереливки буде, то це ж свято! Бо який наш брат мужик: одного б’ють, а десять радіє, що не їх!
У товариському спілкуванні вимагає (!) захоплення своєю дорогоцінною особою, навіть не помічає, що дратує людей — настільки самозакоханий. Саме з таких виходять графомани — «оці бадьорі літературні чорти! Ні в чому не сумніваються, а в собі й поготів».
Звичайно, «графоманство» слід розуміти широко, його можна побачити в усіх шарах людської діяльності. І хохол усюди у перших рядах, бо ж «зеленіє й бугриться на голих грядках тільки редька, порепана, твердолоба й живуча, як начальство». Саме в начальниках часто-густо і ходить хохол, бо свого часу зробив карколомну кар’єру, а саме: по знайомству, кумівству чи з якогось доброго (лихого!) дива відхопив «тепле місце» (має психологію комірника-крадія — такий собі «хазяйський» вампіризм), бо є пролазливий, як той кіт, та підступний (наклепник за першої ж нагоди). Ріже усім правду-матку, але, звісно, не начальству — з ним улесливий до безмежності. А своєю «сміливістю» бити «правдою», коли це вигідно й нічого за це не буде, зростає в очах керівництва — сильна натура!
Не слухає думки інших, тільки свої, якщо має, звичайно. Сперечається затято, навіть з-за дрібниць. Із підлеглими — деспот. Розпізнають хохла «за його м’якою українською вимовою й за твердою начальницькою інтонацією, також українського походження».
Хохол щиро думає, що він — неперевершений науковець майже з будь-яких наук. А з тих, де себе все ж таки визнає профаном (наприклад математика), у душі сміється, вважаючи їх обмеженими, які не вивчають повну картину світу тощо. Та якщо він виявиться «спеціалістом» з філології?! Його домашнім (особливо дітям та дружині), та й колегам, слід забути гарні сленгові слова та, боронь боже, вжити не його, хохла, діалект, чи то припуститися помилки. Він увесь час робить мовні зауваження, поправляє, вчить, що бідний його співрозмовник (а ще гірше — підлеглий) взагалі починає втрачати мову й ще більше помиляється. Але ж всім відомо, що «чіпляється за слова той, хто мало знає і не вміє, не може тому знайти переконливого виразу». І ця бідність мови хохла (як це не парадоксально для філолога й журналіста!) особливо проявляється на корпоративних вечірках. Хохол, піднімаючи чарку, говорить на диво недорікувато, гугняво, тому що дає про себе знати бідний запас слів — бо ж книжок не читає, лише повчає. Тож — «від душі» говорить… штампами, заїкаючись, плутаючись. Слухати його неможливо, бо йому складно закінчити речення — заходить «у нетрі». Намагається «прикрасити» тост почуттями, емоційно піднести його — та виходить на ще гірше: випирає нещирість і незнання людини, яку вітає.
На вигляд добродушний гігант. Як кажуть у народі, шия — хоч обіддя гни. Але очі видають хитру й жадібну натуру. Очі має маленькі, часто чорно-карі, бігаючі й веселі (лукаві). Звісно, дурні очі сумні не бувають…
Він актор, можна сказати, талановитий, та, здебільшого, задіяна та «гама» м’язів, що відповідає за гримасу хитрості й удавання з себе простого хорошого хлопця-нездари (насправді — це приховане хизування власним неабияким розумом). На жаль, ця гримаса «хитрого тупака» так і залишається на його обличчі, від природи, взагалі то, гарному. Гарному якоюсь статечною традиційною чоловічою красою. Про таких сільські жінки та екзальтовані міські панянки кажуть, зітхаючи: «Гарний хлопець. Ляля!» Так — «чорнобривий, кароокий…»
Хода в хохла — це апофеоз самовпевненості, негнучкості й…поганого смаку. Ходить, ніби кіл проковтнувши, а коли повертається — то усім тулубом, набичиться, роздуваючи й так бичачу шию. Хода, наче рентген, викриває перш за все несмак у одязі. Чоловічий костюм «двійка» ще більше підкреслює те, що перед вами не справжній інтелігент, а перебранець-ряджений, який не вміє носити це вбрання, — ходить, прошу вибачення, ніби в штани навалив. А краватка не тільки не рятує, хоча повинна ніби додавати солідності й шляхетності до образу), а й навпаки, підсилює глупотний вираз обличчя. Немає в хохла образу, він безо́бразний (російською ще «безобра́зний»). Якийсь у нього каламутний образ, бо людина давно втратила щиру дитячу безпосередність. А лише «безпосередність і велика простота творять найпрозоріші образи».
Поганий смак відбивається у хохла у потаємному (а може й у єдине правдивому, палкому) захопленні блатним шансоном, весільними гоцалками низького штибу. Любить не співати, а горлати українських пісень, бо ж робить це виключно напідпитку. В мене сусід такий! Дере горло: «І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала…», та так фальшиво, що блякнуть два кольори на рушникові, сусіди зачиняють кватирки, штукатурка відпадає…
Висока ж поезія викликає в хохла лишень подив незадоволення — мовляв, це все несерйозні вигадки, такого не буває в дійсності. Хоча, будучи страшенно сентиментальним, він готовий плакати з ліричних «життєвих» пісень про стару матінку, яку не провідав, стару вишню, яку спиляли — тож так, бо ж не родить! Оплакувати власні нездійсненні мрії — це найдорожчий скарб душі хохла-обивателя, її насущна потреба. Він плаче, щоб, несвідомо чи свідомо, хоча б через сльози вилити, позбутися тягаря власної ліні й духовної нерозвиненості, оскільки «мрія приносить НУЛЬ, якщо за неї не боротися, якщо її не зробити життям». Пролива сльозами-нуликами, хохол освіжається, відпочиваючи на якусь мить від боротьби за місце під сонцем. Така «лірика, кажучи дуже строго, по суті тішить обивателя. А він вельми сприйнятливий до лірики, навіть чутливий і тому теж вважає себе повноцінною людиною. В цьому я вбачаю недозволену розкіш для подібного роду людей, недозволену і незаслужену. Їх треба крутити за вуха, мучити правдою, хоча вони і бояться її зрозуміти і взяти в душу».
Але… книжок наш «інтелектуал» вже як …надцять років не читає, живлячись лише зі сторінок Інтернету чи то жовтої преси: починаючи зі світських пліток й закінчуючи рецензіями на бестселери (у першу чергу екранізовані), до яких йому немає часу доступитися. Бо хохол працює на двох-трьох роботах: накопичення грошей — це ще одна з його пристрастей.
Хохол дуже пишається тим, що свого часу закінчив столичний (обласний) університет. Ще за тієї пори відвідав театри й музеї та гордий цими культурними «надбаннями», й до тепер вважаючи себе спеціалістом і в цій галузі.
Він має теорію, якою мріє у майбутньому вразити людство. Людей, котрі не поділяють його сентенції, вперто вмовляє визнати його правоту. Дивується (щиро!), що ті не погоджуються з «фактами».
Полюбляє ловити на слові, починає сперечатися, не полінується залізти у енциклопедію, аби вказати, тицьнути носом на помилку людини — і дуже, по-дитячому, радіє з того, що втер носа. Але не помічає, як сам часто помиляється. Дуже важко визнає, якщо визнає, власні помилки, роблячи над собою титанічні зусилля.
Хохол купляє «ганебні» подарунки, або дарує те, що самим не гоже. Тому, як ви розумієте, за цієї нещирості й жадоби в нього немає справжніх друзів — особливо серед чоловіків. Тому ставку він робить виключно на родичів: і чужі похвалять, що добре родичається зі своїми, і свої поважатимуть, що не відверта носа від них. А насправді яка ж це дружба з родичами — так, щоб до одного казана все лилося, та при нагоді було до кого обізватися чи комусь пожалітися на долю.
Хохол хіба що дружить із жінками-колегами, та й то — часто це вони, як усі жінки, жаліють невдаху, особливо самотні молодиці чи підстаркуваті удовиці. А він і радий: у спілкуванні з протилежною статтю розпускає руки, навіть не помічаючи цього, хоча власну дружину, як пуританин, тримає на короткому шнурку, якщо не підкаблучник. Хоча він і під каблуком у дружини — не помічає цього і вважає її розумово обмеженою й позбавленою усіляких талантів, що їй залишається бути хворобливою та манірною, аби пожалів, приголубив. А на свідомого підкаблучника він перетворюється, якщо не байдужий до зеленого змія. Одним словом — людина непослідовна, подвійних стандартів. А ще дуже вдало вміє прогинатися перед керівництвом, вмовляти на власну користь, виводити на своє.
Їсть хохол багато й ґрунтовно, із захватом, так, щоб ложка у борщі сторчма стирчала! Але не поділиться ні з ким, не пригостить. Тому що їсть, ніби виконує дуже важливу, дуже відповідальну роботу, буцімто ревно молиться. Як результат — переїдає, від чого їжа не перетравлюється, гниє, він обростає салом, хворіє і стає з роками не здатний до фізичної праці.
Ось, шановні добродії, той привид, що переслідує мене та й, думаю, багатьох із нас. Такі хохли ганьблять нашу Україну перед світовою спільнотою, збіднюють, якщо не руйнують нашу культуру, бо тримаються старих стандартів, старого знання, а зрештою — невігластва. З їхньої лихої руки «місто — носій культури русифікований, село юродствує в русизмах, захід говорить на мові, провінціалізованій до говірки…
Справа в людях, в роботі, в мові, в образі життя цього краю. Мені вже давно насточортіло жити серед перевертнів, хочеться зв’язати себе, нарешті, з рідною мовою, бо я вже бачу: без неї — хана…
Загальновідомий тип традиційного українця — неквапливого, м’якосердого, схильного до розчуленості душевної і — частіше такого, що шукає рішення, а не такого, що його знайшов».
А може пора вже, нарешті, рішитися — покінчити з безо́бразністю життя, із засміченістю мови (матюками теж — неприємно вразив недавно мною прочитаний роман Сергія Жадана «Ворошиловград», невже матюччя — це такий літературний прийом сучасного письменства?).
Панове, годі оплакувати бідну нещасну Україну, загиджену усім цим непотребом, що ллється безсило з наших деморалізованих охлялих душ. Плакати, або зло іронізувати — це не любов до Матері-землі, це слабодухість і лінь. Поки ми ще живі — пильно подивимося у дзеркала власної свідомості, аби вгледіти й спіймати на гарячому цього всюдисущого привида хохла. Спіймати й гнати його зі свого життя під три чорти. Поки ще серце не зачерствіло — доти немає поживи для хижацького («хазяйського») вампіризму, поїдання всього живого довкола. Як сказав Григорій Савович Сковорода, «поки ти шануєш чесноту, доти і любов зростає…»
Лист відредагувала Лариса Дубас,
м. Київ