Разве можно сердиться на человека, который по отношению к тебе скуп, черств и завистлив? Можно только сожалеть, да и то недолго, и уйти в тень.
*
Как их снова полюбить? Мне не нравятся наши отношения. В них нет чистоты, простодушия и жертвенной любви.
Я еще по инерции дарю им какие-то подарки, делаю небольшие услуги. Они это воспринимают как должное.
*
Так хороше не брати участі у політичних обговореннях-осудах, і взагалі не знати цього лиха — злорадства. Непомітно праведний гнів на керівників держави й міста переростає в злобний сміх над їхніми вадами. Потім — зловтіха від постійного обговорення їхніх помилок, зверхня пихата позиція «праведників».
Ця самозакоханість, самовтіха з’являється на обличчях маленьких людей, які собою нічого не являють, але випускають прилюдно «політичні пари» і дуже собою пишаються — своєю комариною мужністю копати слона, якого добивають усі.
Тікаю від цих почуттів, не можу їх бачити на обличчі колеги по кабінету.
Тупість самовтіхи з будь-чого — із «найкращої» в світі куті, із вміння економити, вести господарство в наш нелегкий час тощо — ця риса дуже кепська і задоволення ілюзорне: ці речі такі буденні і НОРМАЛЬНІ, що не варті того, щоб ними пишалися і тою пихою «ґвалтували» інших. Тож у кожного власні еталони щодо якості, власні улюблені речі, вподобання…
Чому я повинна душитися чужою кутею, коли мені мамина і смачніша, й рідніша?
Нав’язування своїх стандартів неприпустимо, особливо хвальками.
Я і себе згадую у такій ролі.
Вже давно не пишаюся вмінням смачно готувати, не мрію шокувати гостей вишуканими стравами, на що витратила юність.
Усе це «брєд сівой кобили»…
Приємно, коли тебе оцінить знавець, але хай це буде спонтанно і зненацька для тебе.
*
Я очерствела, не вижу нежности в детях — значит сама жестокая, корова твердокаменная.
*
Быть воздушным шариком!
Это ж идеальная оболочка для вмещения любви… Только любви и больше ничего.
*
Треба шукати нові орієнтири радості, не зациклюватися на тому, що морально застаріле.
Поведінка моя нав’язлива… багато гомоню, марную час і сили.
*
Дивно, я летіла на зустріч із Н., щоб привітати її з днем народження. Була в настрою, мала силу, натхнення, радість.
Але… зараз сиджу на роботі — з’їдена моя радість, знесилена душа, зморене обличчя…
Юра припустив, що я свою піднесеність та енергію Н. віддала.
Ну і слава Богу. Для того і вітала її, зустрічалась…
*
Дивно. Дзвонять люди з мого минулого. Дивуються, чому я не живу їхнім життям, як колись. Не можуть зрозуміти, що життя в парі, з коханою людиною — це цілий світ, макрокосм, це справжня й заповідана повнота існування.
Так щиро й насичено я ще ніколи не жила — хіба що в дитинстві.
А самотні люди шукають, чим би забити своє одиноке життя, нагромаджують контакти, знайомства, зустрічі, клуби, будують кар’єру, ім’я й повагу до себе. Але здебільшого — це нецікаві, зациклені на власних проблемах «диваки». Серед них одиниці — насправді самодостатні філософи. А більшість — нещасні, жебраки, що волають про любов, про прихильність долі. Жупели із гіпертрофованою, роздутою жадобою самовизнання, самозакоханістю. Вони дивну й невловиму субстанцію життя намагаються розкласти по поличках й по картках мертвого каталогу буття. У такій мертвій бібліотеці статечність, так, але й пилюка, нудьга, журба, а подекуди й забобонність із невіглаством.
Цілісній істоті з двох люблячих сердець не треба йти в люди й поміж люди — вона самодостатня і не воліє визнання й пошани; до неї йдуть інші, йдуть книжки, знання й нові можливості. Якщо вона, звичайно, хоче розвиватися й любити людей.
*
Їм коріння, травичку всіляку, товаришую з горіхами, насінням, «мертвою» і «живою» водою. Вишукую якісь прадідівські рецепти простої їжі, але дуже корисної.
*
Мені подобається цей стан шукача істини.
*
Снився літак чи то вертоліт, що сів на море, неподалік від берега. А в літаку — лоша руде-руде. І звати його — Красноконь (чомусь російською).
*
Хочу літа, тепла, краси, піднесеності у широчінь душі!
Разом з тим, відчуваю себе гусінню, що потрапила таки у чарівний кокон. Ось і спати весь час хочеться.
Коли ж прокинеться метелик?
*
Сьогодні, незважаючи на сніг, вдягла весняні джинси — і проголосила Весну!
Вранці 8-го, коли всі спали, а я читала в коридорчику, дух мій зміцнивсь, відбулась якась трансформація. І як на підтвердження цьому мене потягло до вікна. Диво! Такий фантастичний сніг пішов — рідкі, але дуже великі грудочки снігу у вигляді парасольок, квітів, літачків, стріл тощо — з дитинства улюблених речей.
*
Вчорашнє цілодобове голодування довело, що я на вірному шляху. Мені набагато краще. Треба, принаймні, вдвічі зменшити порцію їжі. Перейти повністю на натуральне харчування: розмочений у живій воді темний рис, не смажена сіра гречка, сирий буряк і капуста, корінчики городні, пророщена пшеничка, яблука, манго, апельсини, ананаси та різні фрукти, сухофрукти й сирі горішки. Цього цілком вистачить для енергійного, активного й красивого життя: здорова краса тіла, натхнений творчий дух, не обтяжена ницими випаруваннями пристрастей думка, вільний від будь-яких забобонів погляд у майбутнє.
Новою людиною треба бути тут і зараз. Творити себе, жадати кращого і світлого і в цьому тілі.
*
А ще я зрозуміла важливу річ: потворне бачить навколо лише потворне.
*
Ось те, що мене підносить, відволікає від руйнівних думок, робить кращою, ніби витягуючи зсередини, з потаємних глибин пригнічені мулом життя скарби:
Лєсков, Бердник, дитячі казки, пісні, вірші тощо.
*
Буду молчать, нежели иоаннствовать…пророчествовать не к месту.
Да и какой я пророк, смех один. Пустой жбан.
Да вот и Лесков меня пристыдил…
*
Читаю Лескова — и больше ничего не хочется и не можется читать — такой он знаток глубинных пластов наших душ, пред Богом стоящих. У меня ведь все 12 томов. Так за выходные и прочитываю-перечитываю по тому. Считаю полное собрание Николая Семеновича своим приданым.
Душа расцветает, когда жадно «вгрызаюсь» изголодавшими глазами в его произведения. Паришь и знаешь, где правда-то и искреннее духоделание.
*
Живем пока так трудно, измождено, словно на выдохе — пока воздух растягиваешь, то жив, а потом — «помирай как звали».
И главное — нет внешних препятствий для плохого самочувствия: ни безденежья, ни изнуряющей работы, а еле-еле носим тела по земле, как в частушке:
«Посмотрите-ко на нас,
Какая пара собралась:
Оба похуделые,
Как березки белые»…
Все это переход на сыроедение, очередная волна кризиса… Надо подождать…
*
Дописала «Бирюзочка». Прочитала — какая я блаженная стала. На грани меж сюсюканьем и молчаливым пониманием истинного положения вещей. Блаженность не дает впасть, с одной стороны, в отрицание, черствую насмешку над действительностью, и в то ж время — не растапливает до конца сердце жалостивостью…
И жалею, да не до слез кромешных…
И молчу сурово, да не от осуждения…
Шарпаю ногами по земле, и вонзаются в стопы репьяхи несовершенных, бросовых мыслей.
*
Приснился БГ. Причем, молодой, еще во времена подпольного рока.
Я нахожусь у него в гостях. А живет он в игрушечном средневековом эльфийском замке. Гребень высокий и ему приходится сгибаться, чтоб не ударяться головой о своды.
На мне островерхая шапка мага (Гендальфа). Гребенщиков по полям шляпы, которые достигают моих плеч, но лицо открыто, подстригает мне волосы, вернее ровняет кончики. Все он проделывает серьезно. Обходит меня со спины и снимает мерку с плеч. Я понимаю — для магического плаща что ли. Я подумала: «Неужто и шьет сам?»
Хожу по комнаткам игрушечного замка. Там много разных котов и все ученые, как в сказке. Они на меня не нападают, но и особо не жалуют.
Выхожу во двор замка, а он зарос густой травой по пояс.
В траве тоже бродят коты. Один даже надумал на меня броситься, но я увернулась, и кот полетел в траву ближе к замковому рву с водой или реке, не знаю.
Мне, почему-то, очень не уютно в этом игрушечном замке. Низкие, не для взрослого человека, своды давят. А на просторе хорошо — только трава седая, хоть и высокая и густая.
Помню, какая-то девушка подсказала удачную строчку в стихотворение. Я ее долго помнила, но сейчас забыла.
У Гребенщикова длинные волосы, зачесанные в хвост. Волосы такие же, как трава перед замком.
*
Щойно сплило на думку: та безголова стара огрядна жінка з мого сну — чи не старість це?
У старості немає голови, вона шукає собі голову серед людей, а вони піддаються і втрачають світле, дитинне мислення… Віддають голови старості і занепаду…
*
Мало пишу, ще менше думаю.
*
Немає в світі весни — холод, злі і пилючні вітри, весняні овочі усі просякнуті хімією. Нічим живити виснажене авітамінозне тіло.
Весни немає, а я вже втрачаю сили в напруженні — уявляти ту пропащу Весну, розфарбовувати її найкращими думками, насичувати її тінь палаючим почуттям. Де ж мій Бірюзочок?
*
Ты воспитал меня как женщину, то есть «завершил» во мне шлифовку образа женской сути.
Под мой слепой аскетизм подвел научную базу, и я теперь понимаю, во имя чего отказываюсь от многих «благ», и вижу всю их тщету и бессмыслицу.
Ты сконцентрировал во мне мыслительный процесс до мыслей-догадок-прозрений; мои мечты обрели барочную законченность и гармоничность форм.
Унял во мне бесплодную рассеянность любителя перебиваться «авосями», бездумное распыление драгоценной энергии духа.
Мне открылась вдруг иная «реальная, материализованная» сторона жизни. Я, правда, не ко всему еще привыкла в новом для меня мире и существовании (сосуществовании), еще не со всеми гранями вдруг обнажившейся правды мирно уживаюсь и часто впадаю в тягостные для меня состояния неприятия и болезненного и довольно глупого с моей стороны экзаменирования.
Но я продолжаю воспитывать себя и возделывать, чтобы окружающий мир входил в меня легко и безболезненно и также выходил «без срывов и плача».
Я хочу быть свободной по-сковородински от него, но без юродствующей воинственности и без блаженствующего заискивания.
Ни юродивые, с одной стороны, ни блаженные, с другой, не свободны, так как являются главными героями Спектакля и обмана.
Я не хочу быть актрисой, хочу делать жизнь, а не писать и, тем более, играть ее.
*
За трудами и заботами пошли интересные сны. Будто нахожусь в служках у одного священника. Такого благообразного, с аккуратной седой бородкой, в простой черной рясе. Он внимателен ко всем и к каждому находит подход и свой язык. Я ему помогаю, но что именно делаю, не знаю. Что мне нравится в священнике, так это то, что он никого не осуждает: не стращает адом, не запугивает, всех словно понимает, и всем сочувствует, и советует индивидуально каждому свое, даже если для одного это смерть, а другому — спасение. Помню, он кому-то сказал, указав на стену, на которой показались тяжелые каменные врата (а из-за них выглядывали святые, а на самих вратах проявился Иисус Христос), — так вот, священник сказал, что время святых прошло, мол, к ним молиться бессмысленно, что путь только через Иисуса. Через Иисуса в душе каждого — Нового Человека в каждом из нас.
Смотрю, а это уже не священник говорит, а сам Иисус. Его тело ровно «стоит» на двух половинках дверей — на закрываемой щели. А ведь Каменные врата закрываются — меняется время, другие энергии приходят в мир. Я подумала об Иисусе — как это больно стоять на двух половинках двери: люди разрывают Нового Человека в себе отходом к старому — по старинке вымаливают-выпрашивают у святых спасения, у того исторического Иисуса…
У меня когда-то был стих: «Больно быть дверью»…
*
Очень тяжело вновь полюбить того, кто тебя «предает» — на свой ум примеряет твою душу и просто вмешивается в твою жизнь. Лучше, конечно, отстранится на время, чтобы взглянуть на «обидчика» как бы по-новому и полюбить то, что в нем хорошо.
Слишком еще свежи раны и инстинктивны реакции организма на пережитые в прошлом акты агрессии. Достаточно каких-то привычных фраз из телефонной трубки, и я съеживаюсь в страхе, ну, по крайней мере, вздрагиваю в желании отмахнутся от старых, некогда выматывающих ситуаций.
*
После того сна про Нового Христа, как нового человека в каждом из нас, поняла, что не могу больше молиться старой и очень любимой мной «Иисусовой молитвой», которая мне раньше помогала, но не теперь, после осознания, что Каменные Врата Прошлого времени закрылись.
Ехала в маршрутке от Юриных родителей и мне пришла новая молитва, или попытка ее:
«Новый человек, Иисус Христос, окрепни во мне. Научи как жить, научи как любить, как людям служить»…
Ни спаси, ни сохрани. А научи, чтобы ДЕЛАТЬ.
Вот и у Лескова, кстати, прочитала в «Обойденных»: «Это — человек, он живет, сочувствует, любит, страдает, одним словом, несет жизнь; а те, точно кукушки, по чужим гнездам прыгают, точно ученые скворцы сверкочат: «Дай скворушке кашки!» И еще этакие-то кукушки хотят, чтобы все их слушали».
*
Стараюсь утишиться до непротивления. Представляю, что всё проходит сквозь меня и ничего не задерживается. Мне такая предрассветная тишь в душе очень помогает справляться со стрессовыми ситуациями. Ты словно былинка. Стоишь. Качаешься. Но стоишь на своем. Да легка, и потому всё от тебя отскакивает.
Смотрю вовнутрь себя и ищу там отрадного покоя, даже хлопоча на кухне и неистово редакторствуя на работе.
Теперь я действительно начинаю становиться Иссой (так меня когда-то назвала двухгодовалая девочка в Крыму, очень хотевшая, чтобы я ее покормила своей грудью (!).
*
Новые люди-то были всегда. Вон у Лескова опять вычитала в «Несмертельном Головане»: «На Руси все православные знают, что кто Библию прочитал и «до Христа дочитался», с того резонных поступков строго спрашивать нельзя; но зато такие люди что юродивые, — они чудесят, а никому не вредны, и их не боятся».
*
Дочитую Лєскова і такий жаль на серці. Не можна так писати. Ось вже за Достоєвським я й Лєскову відмовляю… Він теж мене понівечив… Душа чинить опір безсилим «попівським» думкам, чинить спротив хворобливим проявам душ героїв.
Мені ж треба писати щось зовсім інше, щось настільки позитивне, щоб формувати норму, а не копіювати ту, яка зараз існує в суспільстві — несправедливість, бездіяльність, слабодухість, аморальність, мовляв — життя таке, нічого не зробиш. Не хочу я такої норми життя — це обман, що віками перетікає з книжки у книжку, з картини в картину, з фільму у фільм. Мистецтво отруєне цією порочною нормою людського існування. А найприкріше — негласним угодовством із нею всіх верств, всього людства. Ніби це і є правда життя і нічого з цим не поробиш. Брехня! Яка підла брехня. Доки погоджуємося — доти це і правда, доти й наша норма. А почнемо щось міняти — зміниться і спосіб існування. Мистецтво має показувати інше, формувати іншу свідомість.
Мені ж треба писати щось свіже, оригінальне й сповнене любові, а не жалості до людей (як в Достоєвського і Лєскова, чим перенасичена уся російська та й українська літератури), що я просто відчуваю фізично, як тремтять і чухаються руки.
Чехов, Лєсков, Достоєвський, Блок, Ахматова, Цвєтаєва…Дух втомився страждати й самознищуватися від «героїчної» печалі, «мук совісті», хворобливих поетичних поривів-самогубств заради далекого людства.
Треба щодня стверджувати радість пізнання, а значить — розширення власних можливостей і вмінь; не затьмарювати її сіткою зморщок розчарування — того й зморщок, що воно, розчарування, старе як світ і завжди виверне на заїжджену платівку «говорили балакали, сіли заплакали».
*
Мені так добре було у кіно. Кіно японське, тому краще за всі голлівудські бойовики. Я ані хвилини не нудьгувала, хоча багатьом довкола фільм здавався нецікавим. Тільки не мені. Я душею відтанула, посвіжішала й прокинулася від осінньої мряки.