«На дотик вітру — трепет баркароли» (про Нату Гранич)

Перше, що спадає на думку після прочитання другої поетичної збірки луцької поетеси Нати Гранич «Крилатий пес розлуки» (Видавництво «Волинська обласна друкарня», м. Луцьк, 2002), так це вислів витонченого петербуржця й щирого полтавчанина Євгена Павловича Гребінки: «Шкодуємо тих, котрі не знають цієї (української — автор) мови. Вони позбавлені правдивої насолоди».

Йдеться про північні народи російської тундри (втім й усі народи Росії), землю яких оспівала у своїх творах авторка книги і серед яких свого часу вона зростала, поєднуючи у власному світосприйманні графічну статику низькорослих кущиків на тлі льодовика та південний імпресіонізм «за обрієм соняха»… Суміш «Магадан — Тернопільщина», з останньою складовою якої пов’язане глибоке родинне коріння поетеси.

Але Ната Гранич, як істинна чукчанка, не зраджує білому кольору снігів — «Не знати як, не знати як і звідки, Під небом цим, з-під цих снігів цвіту», «Моїм снігам багато так мене» і навіть таке: «Усім весна на банях, а мені сяйво північне»… Табула раса наталчиних снігів, де »залишилося вірш… написати. І стерти», де вітри, чистота й недоторканість, — це ж найкраща можливість помедитувати читачеві. І — жодного натяку на авторський диктат або дидактику у поданні образів й виникненні асоціацій та сприйнятті метафор, жодної декларативності. І тільки крізь рядки зненацька проступить здалека плетиво оленячих рогів, чи бубон шамана зіллється зі стукотом серця, а шукане сонце якогось дивного пізнання нарешті просякне круглий отвір стелі яранги…

Зачарування засніжено білими віршами Нати (пейзажі й ті »на молоці», розділ книги), де крихкі до невловимості образи мов ті відтінки все того ж білого або різні «назви» різних відтінків снігу (кажуть, у мові чукчів й коряків цих визначень понад сотні є)… Здається, щось робиться з очима, якщо починаєш бачити крізь сніги й вітри:

що зліпите мені зі снігу стиглого
-------------------------------------------
засніжено
дзвони б’ють

Зрозуміло, постає чисто природне (професійне) питання: як це поетеса робить? Яка «техніка» складання віршів? Коли дійсно знаходишся під впливом текстів, то на це звертаєш-таки увагу. Тож — як саме?

Чи видобуває Ната Гранич поезію наче руду з буденщини, чи вишукує у морошковому морі натхнення, а може вихоплює з-під ковадла в ударах спогаду, який, як зізнається авторка, «незважаючи на те, що я жінка, б’є»?

Складається враження, що рядки наталчиних віршів — це спонтанні щоденникові зізнання самій собі, але довго виношені у голові й серці, тільки якось зовсім випадково випорснуті на папір. Причому людиною, мабуть, яка не пише щоденника, бо як вельми чутлива натура не довіряє паперу й словам сказаним, що »є неправдою»:

А вірші сіллю, озирнувшись, стануть…

Нема хизування, випадкових рим, а у верлібрах й поготів — боязкий, оголений «трепет баркароли». Таке не пишуть навіть у щоденнику, таким потихеньку й осторонь дихають у рукавичку, хукаючи…

Це поезія зізнань, у яких фантастична легкість-спалах завдячує «конвою думок» «з-під неба солоних вій»… І цією інкрустованою легкістю й моментальністю проникнення у душу читача, на мою думку, й найбільш цінні твори Нати Гранич. Особливо, коли йдеться про любов до чоловіка. Поговоримо про любов…

Вже відходить традиційний у 20-му столітті жіночий лемент усіх часів: «Мой милый, что тебе я сделала?» (М. Цвєтаєва). Вимушене феміністичне: «Ну що ж, нехай. Я сильна, навіть зла» замінюється більш риторичним й узагальнюючим: «А жінці хто потрібен, якщо вона поет?» (Л. Костенко).

Поезія Нати Гранич, минаючи цю Сциллу і Харибду з’ясовування відносин між двома споконвічно протилежними половинами, обирає навіть не золото середини, а несподіваний четвертий верхній шлях:

Я буду світлою. Таку собі й лиши.
Змалюєш з мене дерево чи квітку.
За сутінками голосу не видко.
І ні душі.
Я буду вільною. На покутті свіча.
Різдвяним усміхом свобода нескінченна.
У вельон снігу вбрана наречена —
Принишкну небом до твого плеча.
---------------------------------------------------
день літачком складу
до тебе прилетить

Бути небом для коханого, тримати висоту, зриватися, відходити тінню над обрієм, блукати «сонцем без дому», скрипкою з »кульбабового дерева»… І все ж таки повнитися щастям від правдивої любові, яка, власне, за апостолом Павлом і »усе терпить», і »не перестає», бо попереду:

Крапка. Небо. Щось невідоме.
Співу жменя чи, може, погляду.

Ната Гранич повертає ту любов жінці, налаштовує читача на ті світлі ноти жертовного зітхання й самовіддання, для яких повинні готуватися нові книжки, мають з’являтися меценати-видавці й читачі — жерці прекрасного. Це так очевидно, особливо вслід за наталчиною рукою, якою:

прикрашаю ялинку
найбільша радість
коли з верхівки світиться
ЛЮБЛЮ ТЕБЕ