Та не був Георгій вояком.
Змія не вбивав, а одомашнив.
Степ він заарканив мотузком:
І коневі паша, й добрий корм,
Й збіжжям уродив полин вчорашній.
Щоб не жебрав вдома вільний дух
І зі страху не ховавсь під стріху,
Щоб не припинявся його рух,
Щоб на повні груди мчав і дихав.
Був Юрко філософ мирних нив.
Шанував народ його науку,
Поки її чаркою не вкрив,
П'яному ж покрали очі круки,
Й люд сліпий із того мотузка
Поступово зашморг собі скроїв:
Чоловіку – ременя для зброї,
Жінці – паска, дітям – повідка.
Візантійським трунком всі впились.
А як змалювали, що вбиває
Переможець, – зовсім відреклись
Від Юрка, що мир благословляє.
До жінок, дітей він говорив,
Бо вони не навчені вбивати.
Степ тримався кам'яних бабів,
І земля для всіх була як мати.
Не сира, притузі не сестра
І не кров'ю впоєна могила.
Не для того з нами Бог зростав,
Аби у польоті втяти крила.
Був Юрко поет, а не солдат,
А йому і досі «шиють» списа,
Що усіх настромлює підряд –
І своїх, й чужих, згори і знизу.
Він навчав живого не вбивать,
Берегти пташину і тварину.
Та коли прийшов по звіра тать,
То не пощадили і людину,
З курки та ягнятка почали,
А скінчили дітьми та жінками:
Юшить з абортаріїв, чадить
Й хтиво червоніє ліхтарями…
Й дотепер не скінчено борню,
Й досі посилаються ікони
На зміїну пащу із вогню,
На страждання світові закони.
Чубляться весь час за лошака,
Що пасеться вільно й там, де хоче.
Бетмена зробили із Юрка
І не тямлять слів його пророчих.
Адже він і вершником не був,
Бо коня любив як побратима,
І не мав нічого, окрім рими,
Але й ту за смертної години
Богові назавжди повернув.