Лариса Дубас

Я дочекаюсь ніжності
Від тебе — як до малечі.
Долатиму інші розбіжності
І роздаватиму речі.
Брудні кутки мого міста
Прикрашатиму палим листям.
Листи писатиму мамі —
Карколомні оповідання.

Як пратиму — то співатиму,
А шиючи, буду радіти.
Душерозуму не заважатиму —
Он як вчиняють діти.
Працюватиму так натхненно,
Що і не відрізню напевно
Вірші́в від миття підлоги,
Редактури від власних блогів.

А ще — не піду на вибори,
Наза́вжди покину мережу.
Все це психічні вибрики
Нервовохворих обмежень.
До жижок себе загартую,
Та мерзлю в собі замордую.
Їстиму втричі менше,
Щоб пурхати якнайлегше.

Не буду і час переводити.
Залишусь жити у літі.
Все одно прокидаюсь зі сходами
Сонця, думок і квітів.
І встигну зробити більше,
Не просплю ні цілунку, ні вірша.
Не проґавлю з тобою побачення.
А решта — не має значення.