Лариса Дубас

Визираю з вікна,
Бо кімнатка мала,
А воно на всю хату, нівроку.
Як і очі на ціле обличчя.
Пішла
Через очі душа-заволока.

Тіло ціле, в тилу,
У надійнім кутку.
А душа і відкрита, і боса.
Хіба вдягнеш вогонь?
Чи шукать холодку?
Йде душа по безмежного розсип.

Замалі їй думки,
Що плекають жінки,
Обкрадаючи діток… собою.
Хай на волі зростають.
Не в школі важкій,
Ні в садках і ні в яслах — юрбою.

Обсідають хвороби вже змалечку їх —
Синтетичне отруює їдло.
А батьки так і грають
В батьківство… сліпих
І не бачать
Зв’язок очевидний.

Ця наївна батьківська любов (чи пиха?),
Що годує систему убивчу…
Біороботів кволих навчають брехать
І не вірити в те, що ти вивчив.

І брехати, на жаль, в першу чергу собі:
«Буде добре усе — це залізно!»
Та життя в страусятнику — гра на трубі,
Яка вибухне рано чи пізно.

Я була в тих світах,
Всі ці пекла пройшла.
Просто з дива Господь не рятує…
Не комфорту шукаю,
По правду пішла.
Я у Батька свого колядую.